Тихі міста на сході засинають в імлі.
Але хтось підступає до міста й
готує облогу.
Добре стояти на власній землі.
Ми просто літери на чорному тлі.
Час нам дарує зливу - тривалу й вологу.

Сходяться на вогонь безіменні бійці.
Де ти, полковнику, з лавами і прапорами?
Сонце ховається в чорній ріці.
Світло лежить на жіночім лиці.
Але як нам тепер тримати відкрими брами?

Сонце в небі, наче мітка в руці.
Хай буде прощення наприкінці.
Втікає туман у промислові міста.
Хай виживуть сто зі ста.

Ось тобі, Господи, все, що везли.
Ворог нищить залізничні вузли.
Та приходить у сни східняків і кримчан
полковник Болбочан.

У смерті теж є невдачі та вихідні.
Столітня війна триває уздовж залізниці.
Ми з тобою залишились одні.
Хтось уголос відраховує дні.
І для нас поміж цими днями немає різниці.

Бачиш, полковнику, це твої чорні полки.
Це твої темні химери і перші прориви.
Ти все в житті робив навпаки.
Ти текст, написаний від руки.
Ти теплий дух лівобережної зливи.