Як артист, Павло Зібров почав свою кар'єру у два роки - грав на свищику і співав. Володі було тоді п'ять, він грав на баянчику і теж співав. Свої таланти ми показували в нашому ж селі.
У ті часи був гарний культ свят, до яких всі, без виключення, готувалися. На Новий Рік, Різдво, Пасху у кожній хаті щось смажилося, коптилося, варилося, готувалося, шилося... Після цієї колосальної підготовки господарі приймали гостей, всі разом сідали до столу і гарненько святкували. Формально, ми з братом у гості ходили теж, але трішки інакше (та й хто посадить до столу малечу?!). Брат брав баянчика, я - свищика. З собою обов'язково була велика торбина, щоб було куди складати зароблене. Адже ми ходили по родичах, знайомих колядувати і щедрувати: заходили до хати, співали хвилин 5-10 і підставляли торбу під калачі, горіхи, ковбаси, гроші... Це були наші перші заробітки і мої перші гастролі.
Постійною базою для розвитку наших талантів був домашній театр. Так, ми мали власний домашній театр! Мама для всіх шила костюми на машинці "Зінгер", батько робив невеличку сцену, і ми виступали всією сім'єю: батько віртуозно грав на балалайці, мама дуже гарно грала на гітарі, брат з початку грав на маленькому баянчику, потім йому купили тульський полубаян, потім - баян. А я грав на бубонці і на свищику. Вже потім з бубону перейшов на полубаян, потім - на баян. Наш домашній театр любили і запрошували в гості, на новосілля, весілля, у клуб.
Щоб у вас не складалося таке ідилічне враження про гарного хлопчика Павлика, скажу, що не таким вже й слухняним він був: у п'ять років я почав курити. У батька в сараї цілими ящиками лежали папіроси "Сєвєр", і сусідський хлопчик Мітя підбив мене на цей героїчний вчинок: давай, мовляв, як дорослі... Я поцупив декілька пачок папірос, і ми пішли у кущі за хату курити. Заховатись - заховалися, а от про дим якось не подумали: папіроси запалили, а дим з кущів і повалив. Батько нас по цьому диму і знайшов. Взяв мене за вуха і давай тріпати:
- Будеш курити? А я був впертим хлопчиком, кажу: - Буду! Батько потрохи лютіє: - Будеш?! Кажу: - Буду!!! Терпець у батька увірвався: - Ага! Як "будеш", то зараз ти накуришся!
Роздовбав декілька папірос, і затовк мені тютюн у рота. Боже! Як то було бридко, страшенно гірко і несмачно!.. Після цього курити я кинув.
Але повернімося до витоків моєї кар'єри.
Тоді у селах культовим музичним інструментом був баян: хлопець з баяном на селі був першим, всі дівчата були закохані тільки в нього, вся увага належала тільки йому. Іншим хлопцям доводилося задовольнятися рештками. Але щоб стати першим баяністом на селі, треба було гарно грати, а щоб гарно грати, треба вчитися. У нашому ж селі музичної школи не було, і мамі доводилося возити Володю навчатися музиці за 30 кілометрів, в районний центр, у Гайсин. І мене до музики залучали змалку - брали з собою. Спочатку ми пішки шли два кілометри від села до автотраси, і вже там зупиняли попутні машини, якими доїжджали до Гайсина. Іноді оті два кілометра від села до "асфальту" доводилося топати у півметровій багнюці. Тоді перед тим, як пірнути у те болото, ми знімали з ніг черевички, брали їх у руки, взували чобітки, баянчик вішали за спину - і вперед. І тільки доїхавши до Гайсина, перевзувалися у черевички і йшли до музичної школи.
Таким чином, відмірявши два плюс тридцять кілометрів туди і такий самий кілометраж назад по декілька разів на тиждень, Володя за п'ять років закінчив семирічну школу. А мені пощастило: саме тоді, коли настав час віддавати мене у музичну школу, до нашого села приїхав вчитель музики з району, і двічі на тиждень він забирав мене на заняття.
Перші два класи середньої школи я навчався у селі, бігав за дівчатками, смикав за коси, - шкодний був хлопчик. Але потім сталася подія, яка визначила все моє подальше життя, - мама повезла мене у Київ.
