Люді, люді, хуй на блюдє…
Люді, люді, хуй на блюдє
Люді люді хуй на блюдє
Люді люді хуй на блюдє

Лютневе небо Оболоні
Тримало у полоні район
Де в двокімнатній квартирі
На вулиці Лайоша Гавро
Проживала колишня вчителька
Російської мови
Альона Іванівна Форш.

Вона народилася в Лєнінградє
І пережила блокаду
Тільки завдяки тому,
Що мама годувала її
Супчиком, з недобитгого троцкіста
Сусіда по комуналці
Якого вона власноруч додушила
В грудні сорок першого.

Доля занесла Альону Іванівну до Київа
В сімдесяті
На хвили тотальної русифікації
Української столиці.
Але після перемоги Майдану
Вчительку відправили на пенсію.

Родітєльскій комітєт рєшіл подаріть вам
Новєнькій холодільнік…
«Та ідітє ви на хуй бандеровци йобаниє…»
Послала родітєлєй Альона Івановна,
Але подарунок взяла.

Люді, люді, хуй на блюдє…

Після цього прикрого випадку
Вчителька пішла в Києво-Печерську Лавру і охрестилася.
А ще вона задумала страшний план –
«Посєліть у сєбя украіномовного студєнта
Чтоби впослєдствіі єго убіть і сьєсть!»

Пенсіонерка дала оголошення в газету
І після косноязичних фарбованих білявок
З Миколаєва чи Херсона
На порозі її квартири
Постав справжній майданутий фашист.

Він вчився на останньому курсі інституту,
Працював актором у театрі Дах
А ще надсміхався над московскім православієм
І шанував творчість групи
«Хамерман знищує віруси».

Два місяці стара готувала студента
До ритуального вбивства,
Проводячи з ним політінформації
Та про те, як добре було жити в СРСР
Та про жітіє Іоанна Кронштадсткого.

Від цих розмов інтелігентний юнак
Впадав в екзистанційний ступор,
Але з хати не з’їжджав,
Бо Альона Івановна
Давала гарну ціну

В театрі заробляв мало.
Бо при владі у нас завжди жлоби і покидьки,
Яким насрати на українську культуру.

Одного лютневого вечора, під час Дебальцівської операції
Студент наїбнув закарпатського коньяку,
У в розпачі назвав стару «живим трупом імперії»

Смерть підібралася до нього ззаду
З тупою радянською сокиркою у руці.
Коли він у навушниках слухав в ютубі
Пісню Хамерманів
«Мені набридли підараси…»

Цілу добу Альона Іванівна,
Обрізала з трупа м’ясо.
Перемолювала його на м’ясорубці,
Та ховала фарш у морозилку.

Розпилявши суглоби лобзіком
Вона рознесла кістки по смітниках
У великих кульках «АТБ»
А голову вночі скинула в Дніпро
З Московського мосту.

Хохли – не люді, а раскольнікі, отродьє Сатани.
Згадувала слова настоятеля Києво-Печерської лаври
І від того душа її співала.

Люді, люді, хуй на блюдє…

Через два тижні в двері квартири подзвонили.
І хоч до неї вже навідувалися мєнти
На цей раз на порозі постав жвавий пенсіонер,
Який представився дідусем зниклого хлопчика.

Вітя? – аж задихнулася Альона Іванівна,
Впізнавши у ньому свого першого чоловіка
На якого сорок років тому,
Покинула малолітню доньку Раїсу.

«Альона, гдє наш внук? Что с нім проізошло?»
«Я нє знаю, Вітя, нє знаю…
Такоє врємя срашноє…
Фашісти кругом,
Люді просто на уліцах ісчєзают…»

А потім старенькі до ранку сиділи на кухні,
Заїдаючи спогади юності
Смачними котлетками,
Приготованими з фаршу,
Яким по вінця було забито морозильну камеру.

«Что ето за мясо такоє вкусноє?» - цікавився пєнсіонер.
«Вродє би свінінка, но гораздо нєжнєє…»
«Ти єш, голубчік, єш…
Надо жє, столько лєт нє відєлісь.

А помнішь, пєсню нашу любімую про оленя
«Про електричку Альона..?…»
Нет, Вітя, про оленя… Хочєш я тєбє в ютубє поставлю,
Мєня Родіон научіл компьютером пользоваться

Ой я тут что то нажала і оно всьо пропало…
Ну нічєво, я тєбє сама спою...