Я шукаю себе серед людей,
заплющую очі, бачу знову той день,
де не руйнує війна - почуття...
Так немов би - то інше життя…

Прощавай, друже,
коли не стає надій
чи не байдуже,
що буде далі, лише б живі.
Пам’ятай, друже,
ми зустрінемось в той день,
коли сонце на обрій зійде…

Та лише спогади, спогади, спогади,
перед очима лягають, як тінь.
Там де ми мріємо, там де закохані,
там сонце гріє мій дім.
Тільки від кого, від кого, від кого ми
у серці ховаємо біль.
Там серед натовпу вистачить погляду,
відчути тих, хто на самоті.

Серед змучених людей,
серед покинутих речей,
переповнених сльозами,
переляканих очей,
серед пилу та руїн,
серед спогадів про дім
забути, що хотів,
але це буде назавжди зі мною.

Це в крові моїй тече,
ти від цього не злікуєшся, від цього не втечеш.
Серед ночі скільки списано рядків
про Бога, про кохання та батьків…

Скажи, як можна залишитись тут людиною?
Чи марно мріємо про мир…
Чому думки про помсту не ідуть із голови…
Чому війна не оминає молодих...
Чому життя моє втрачає кольори…

Серед перекреслених надій та сподівань,
вдягаю теплий одяг і вмикаю спотіфай,
виходжу на повітря, відпускаю всі думки…
Нехай летять… Нехай летять…

Та лише спогади, спогади, спогади,
перед очима лягають, як тінь.
Там де ми мріємо, там де закохані,
там сонце гріє мій дім.
Тільки від кого, від кого, від кого ми
у серці ховаємо біль.
Там серед натовпу вистачить погляду,
відчути тих, хто на самоті.