Скільки ран, може, не треба!
Капітан біля собору,
я гачу римами в небо!
І прошу нашу свободу!

Скільки ран, може, доволі!
Капітан біля окопу,
я гачу кулями в зло і
не віддам нашу свободу!

Моя воля, ти не воля — біда,
та, — як би не було — я тебе не віддам!
Нема Бога, думав, де німа любов
і балакуча куля, та як придивився,— Він там!

Моя воля, ти не воля — ти бій,
до якого ми літаємо на небо, ти біль,
до якого ми звикаємо, а тому на біт
мої рими, не бійсь, допоможуть тобі!

Бо неминуча воля тече в нашій крові!
Де дні і ночі в полі — лише вибухи, вір
в те, що буде переможений звір, переписаний твір,
переповнений стіл…

Де бабусі де, і де дідусі,
і де діти з онуками до них звідусіль,
і там, де будемо сидіти досі усі!
Де налитий келих, а не автомат у руці…

Моя воля, ти не воля — ти ніч,
за якою буде ранок, та допоки темніш, —
і допоки ти між, — Богом і Дияволом,
убога де моя вела нас ця молитва, як ніж!

І я ріжу Його тіло небес і молю допомогти нам
в цьому пеклі, і де
я спочатку цим заточеним римованим ножем
як не хотілося, — ріжу себе!

Скільки ран, може, не треба!
Капітан біля собору,
я гачу римами в небо!
І прошу нашу свободу!

Скільки ран, може, доволі!
Капітан біля окопу,
я гачу кулями в зло і
не віддам нашу свободу!