Я бачу, що ти дуже п'яний,
І я не питаю, чому ти п'єш.
Я бачив себе таким самим, авжеж!
Давай тоді вдвох про причини,
Потреба розбитися, бо вже не в змозі.
Ми всі, друже, втратили крила,
Або їх не було насправді і зовсім...

Ніколи не було неба...
Ми - самі собі були цілий світ,
На стінах зізнанням в коханні
Для тебе лишився графіт..
І пальці знечуєні кригою,
І неслухняні ключі,
На спині не спав я,
А значить, були вони,
Їх гладила мама вночі!..

Виходить, я сам загубив їх десь,
Не бачив ніхто крадія?..
А може сховав їх у місце якесь
До свого останнього дня?..
А як тоді бути, коли я сам
Не знаю насправді, коли кінець?..
А може не було їх?.. Де хоч шрам,
Або хоч маленький рубець?..
Я бачу, що ти дуже п'яний,
І я не питаю, чому ти п'єш.
Я бачив себе таким самим, авжеж!
Але мова йде про причини,
Не виняток ти, і не іншим став час...
Ми всі, друже, втратили крила,
Або їх не було насправді у нас...

Повні легені під воду
І рештки хліба в кишенях брюк,
Ззовні тунелю на вході
Той самий звук...
Біла сорочка, і мама
Праску сховає від мене в кут,
І по шматочку помалу я до живу...
Значить, ті крила, напевно,
Могла розгледіти тільки ти,
І я збираюсь даремно кудись йти...
Потім сідаю тихенько,
Одна за одною білий дим,
Дуже скучаю, рідненька, і п'ю один...

Лате без кофеїну
І босоніж по траві...
Майже останні хвилини
Бачив фонтан Феофанії.
Вересень теплий занадто,
З неба ні краплі води,
Сонце спішило, аж раптом,
Навіть, не встигло дійти...