Цей чай на двох давно прокис,
В моїй душі окраєць обшарпаного неба.
Моя любов, як синтаксис,
Людство частково втрачає у ньому потребу.
Сотні незайманих, сотні вагітних
сотнями скутих устами,
Сто безборонних і непривітних
подорожує світами…

А я лиш маленька зірка весняного неба,
що подає сигнали в космос
І хоче до тебе…

Щось на зразок ялинкових прикрас,
Містить моя свідомість і називає гідністю.
Не чіпай, хай буде про запас
На межі божевілля і хмар на кордоні з вічністю.
Сотні незайманих, сотні вагітних
сотнями скутих устами,
Сто безборонних і непривітних
подорожує світами…

А я лиш маленька зірка весняного неба,
що подає сигнали в космос
І хоче до тебе…
* * *